— Щоб не було кривдно нікому з святої трійці, — сказав він, передихнувши. — А ти даремно. Тепер без неї не полагодиш ні одного серйозного діла.
— Твої де ділися?
— В Заліссі, розживаються грішми. Спряглися з Ковальчуком, — наша кобила ожеребилась, а карий ногу пробив, — і виїхали до схід сонця. Чогось їх довго нема, видко, загулялись. Ну, розповідай.
— Про що?
— Як на війні, як Європа?
— Війна вкрила Європу трупами і полила кров’ю. Наших там багато спочило.
— Що тепер робиш?
— Гниди давлю.
— Ти ніби не хочеш зі мною побалакати по-людськи. Знаєш… Давай ось що… Давай коли-небудь помуштруй нас? Зброю маємо. Замість того щоб з нудьги дівок щипати, чогось потрібного навчимося. Рано чи пізно воювати доведеться, бо така доба.
«Коли ворог напав несподівано, обставини часто не дають можливості все обдумати, але, мені здається, той, хто звик замислюватися над своїми вчинками, навіть відчуваючи страх, постарається забути про небезпеку і дійде до висновку, що опір менш небезпечний і чесніший, ніж втеча» [10].
— Кінець, — сказав я.
— Чому?
— Моєму вояцтву. — Я спробував говорити щиро. — Хочу спокою, хочу класти хату, заснувати сім’ю.
— Не мели, — перебив мене Семен. — Якби це казав Богдан Онук, то марниці (він боїться лишити спідницю і лиш язиком тарабанить). Це такий прудкий до жінок чоловічок, що важко уявити. От уже плодовитий! Мені здається, він готовий сісти в гніздо замість квочки. Ну, а ти? Набрався європейської культури, досяг чинів… Не повірю.
— Правда, Семене.
— Що ти зарікаєшся! Ще по чарці?. Зарікатися не варто. — В одній людині світові не розходиться.
— Одна та ще одна, а з ними ще чотири! Ми завсіди пасуємо з дива, коли випадає слушна нагода. Значить, помуштруєш. Не тоді коня сідлати, як треба сідати.
— В селі, Семене, є фронтовики, здорові хлопці, а я геть порваний, порізаний, побитий… «І навпаки, якщо хто відчуває, що бажання помсти і гнів спонукають його не обдумуючи кинутися на напасників, то йому повинно прийти в голову те міркування, що нерозумно гинути, якщо можна без сорому врятуватись, і що при очевидній нерівності сил краще з честю відступити або здатися, ніж нерозсудно йти на вірну загибель… [11]»
— Не вчи старого кота гопки. Ми придивилися до всіх. Скажу тобі: не риба, не м’ясо, а щось наче гриб…
— Але ж одна бджола меду не наносить, — впирався я. — Нехай для початку хто-небудь навчить вас розбирати-складати рушниці, а я тим часом пригадаю дещо з тактики.
— Ну, чого воно навчить, коли воно всю дорогу ховалося і драпало.
— Ховатися не могло, Семене. Війна почалася з відстані ста двадцяти кроків. Так і закінчилась.
— Повсюдо! — Семен розчервонівся як рак. — Я знаю. Я все знаю. Збагни: якщо ми зупинилися на тобі, то неспроста. Голови мізкували!
— Я й не стверджую, що гарбузи.
Семен закресав кісточками, та раптом засміявся:
— Домовилися, Прокопе. Між іншим, я чекав, що ти не зразу погодишся, принудиш себе попросити. На твоєму місці я робив би те саме. А тепер признайся: ти німецькою володієш добре?
— У шпигуни не піду.
— Потішний ти хлопець! — Семен сів ближче, дихнув запахом залежаного сіна. — Ти і французьку та італійську знаєш?
— Переважно команди, — відказав я, зціплюючи зуби.
— Утни по-німецьки.
— Чого так зненацька?
— Просто хочеться послухати. — Він почав говорити стриманим, переконливим голосом, очевидячки милуючись своїми інтонаціями. — Прошу, Прокопе.
— Nur Deutscyland verdanke ich alles. Gute im meinen Leben [12]
— Ловко. Я майже розумію, що це означає. Коли в нас стояли австріяки, офіцер застрелив Повітчишину гуску. Ступив до хати: «Гіб сак, гіб сак…» Стара знітилась, а той мало не розірве її од злості. «Та гусак, антихристе, — жебонить стара, — най буде гусак. — А пошепки бубонить:— Я чогось завше думала, що то гуска». Офіцер же мішка просив.
Він від душі реготав, а я корчився од того сміху: видно, будуть грабувати цей край ще не один десяток літ.
— Іще щось скажи, — попрохав Семен.
Що казати? Я пам’ятаю немало мудрих фраз. Та хіба кидати отак — на вітер? «Man mub leben lassen» [13], любив повторювати один мій фронтовий товариш, Вальтер Крафт. Його накрило міною в хвилину братання з чорногорцями. Я повертався з наших позицій із пакунком махорки і був кроків за тридцять, коли сплетена, охоплена щастям купка людей злетіла в повітря… А наш ротний, ще молодий, дуже вихований, ввічливий і освічений хлопець, під час канонади збожеволів. Коли ми ловили його, щоб відправити в тил, він вигукував: «Edel sei der Mensch hielfreich und gut!» [14] Яка жахлива насмішка долі!.
— Чого ти мовчиш? — нетерпеливив мене Семен. Нічого путнього на згадку не спадає Wir kamen, woher man uns nicht erwartete. [15] Бувай, Семене! Намилить мені Левадиха чуба через тебе.
— Якого дідька квапишся! Левадиха! Та пошли ти її… — Він був невинно радісний, як дитина зі сну.
— Усього доброго!
— Що ж, гараздуй. То помуштруєш?
— Побачимо.
— Дома я без усякої потреби вичистив мундир, рядочком поскладав хрести, потім зрубав на городі на паливо всохлу грушу. Злодійкувато підповз вечір. Я сів на пні. З Дністра дибився туман Прийшла, сутулячись, Левадиха, попідбирала гіллячки і подалась до Молотковського на клаку. Надворі було лагідно, затишно У світлиці я прокуняв кілька годин без світла. У такі хвилини батьки бавляться з дітлахами, поки матері накривають до вечері столи. Я сидів і курив. Потім не стало тютюну, і я ліг спати.
Миколу я здибав увечері кількома днями пізніше. Була субота, я повертався з крамниці — Шехтман уперше після війни десь розкопав мило, і я купив два брусочки, бо ще не відколупав зі шкіри окопну сажу. Повз мене просолів присадкуватий чоловік у сибірському довгому кожусі, які за горілку вимінювали в російських солдатів. Я мимоволі оглянувся, чоловік став.
— Повсюдо! Не впізнав? Я притис Миколу до грудей.
— Та обізвись же. Гей, Прокопе! Прокопику! Друже милий!
— Вір, — сказав я. — Навіть мільйони смертей можна пережити, коли душу нагріє великим чеканням.
— Здоров, чоловіче добрий! Ти! — Помовчавши, Микола поквапливо заговорив:— А я від учора в замку нуджуся. Щось непокоїть мене, просто несила сидіти. Думаю: на ліпше чи на гірше? Ну, то до мене?
— Я в Левадихи, — спробував я заперечити — Тут подати рукою.
— Даруй, — Микола взяв мене під руку. — Нині ти мій. Сто років з тобою не виділись.
І майже силоміць потягнув мене до Лісничівки. У замок ми ввійшли через бокову вежу, ключ од якої Микола видобув із-за халяви.
— Я в цій половині, — казав він скоромовкою, — А там конала якась генеральська полюбовниця, сифілітичка, між іншим, гарна. Австріяки натиснули, а росіяни справляли бенкет на знак перемоги, то ледве вирвалися на конях. П’яну дамочку покинули, тут вона й ноги простягнула. У спадок мені дісталась бочка свічок, зараз зробимо ілюмінацію. — Микола викресав вогню, роздув грубку. Ми були в одному з наріжних кабінетів поруч з бібліотекою. У вікно терлась, злегка поскрипуючи, коли налітав вітер, рідковіта яличка, —Сідай, Прокопику, лягай, словом, влаштовуйся, а я принесу цигарок, їх у мене на десять років: прощався з австрійцями, то вивіз повні драбини. І от що: це твоє сховище, я його для тебе беріг. — Микола висунув шухляду в столі. — Ось тобі ключ од вежі. Я в замку довго не затримуюся, а тобі, коли треба, заходь і будь як дома або взагалі перебирайся сюди. Останнім часом я прийшов до висновку, що замок щасливе місце.
Через кілька секунд він приволік лозяний кошик, виклав пляшки з угорським ромом, сало, сухарі, часник, цигарки. Тільки тепер я помітив, що він запустив бороду, розтовстів. Обличчя стало круглим і, якби не довгий ніс, було б зовсім плитке. І борода його трохи видовжувала. Борода гнідувата, надвоє розділена, покучерявлена. А голова — лиса, ніби поголена, лиш над вухами висять квачики волосся. Лице було якесь неспокійне, ментрожили його щомиті все нові міни. Рухався Микола круто, угнувши голову, широко розмахуючи короткими руками. До уст уже, видно, назавжди прилипла насмішка, а очі дивилися колюче і похмуро.
— Першу за тебе, — сказав він, наливаючи в склянки.
— Де пропадаєш? — спитав я, надпивши.
— По лісництвах. Хлопці там все нові, знайомився. Виїхав бричкою, ледве добився назад санками. Ох і краса в лісах, Прокопику! Гостинець, як проділ на дівочій голові. Усе гідне, здорове, впевнене, урочисте. Коні бредуть заметами, ніби прислухаються до тиші, і шкода підняти пужално. Ну, та менше з цим. Тепер за твої плани. Що збираєшся робити?
— Непокоїть почуття дому, — сказав я — Будуватися треба.
— А далі?
— Німеччина оголосила війну Росії, але план Шліффена заставив іти на Париж… Далеко не загадую.
— Що ж, і це немало, — відказав Микола, подумавши. — Хочеш лагодити старий грунт?
— Безнадійна справа. Десь куплю. За селом із землею начебто не сутужно, продається.
Микола звузив очі. Вони перетворилися в дві тернинки. А губи з викликом посміхалися.
— Портрет Лесі Українки був тут? — запитав я.
— Ага, — озвався Микола — Він, мабуть, обмірковував моє становище, цілком забувши про мене, обдумував твердо, причіпливо, враховуючи всі «за» і «проти»:
Микола наповнив чарки, в очах його застрибали рогаті чоловічки.
— Отже, за спокій, Прокопику? — І знов очі стали сухі, але він усміхався, зрозумівши мене.
— Мені здається, — сказав я, — що цей спокій треба якнайповніше використати. Щоб кожна людина залишила слід у часі. Щоб зробити такий запас, який би гарантував од несподіванок. Ти знаєш, скільки нас витлумили?
— Уявляю собі.
— Ось бачиш. Треба кардинально змінити політику, поки не пізно. Галичину зітруть з лиця землі, якщо в народі не пробудиться усвідомлення своєї сили. Бо ж тут завжди чекали допомоги, завжди крутили головами, тому їх так легко було скручувати то одним, то іншим.
— Пригадуєш, що ми колись говорили про життя?
— Ще б пак!
— Але ж ти закуси, Прокопику. П’яний будеш. І допий. Якийсь час ми мовчки розправлялися з нарізаним на пластерки крухким, з червоними прожилками, салом. Микола налив собі, щоб випити разом зі мною.
— Для цього потрібна розумна і сильна влада, — продовжив я перервану розмову. — Розумна, сильна і далекоглядна. Мене непокоїть, що тихо, що не доходять ніякі чутки про нинішній уряд.
— Нинішній уряд? — із загадковою посмішкою повторив Микола. — Ти маєш на увазі секретаріат? Він мовчить, і це найстрашніше. Поки що я знаю: не налагоджені ні пропаганда, ні контрпропаганда. Дитятко народилося, ми бачимо, від яких батька-неньки, але тепер воно в сповитку. Після купелі воно буде хутко рости. Ми не чуємо його лепетання, крику. Очевидно, це змалку хитрюга, з материної утроби. Кого чекати — Нерона чи Цезаря? Я гадаю, що Нерона. Мовчанка — це переддень змови проти народу. Історія знає таких випадків багато. Вони закінчувалися таємним терором, знищенням тисяч невинних або мало винних людей і жахливим онімінням нація на багато десятиліть.
З твоїх слів можна зробити висновок, що мама не поступиться мачусі?
— Так, Прокопику. Потім я тобі дещо покажу, а тепер уминай сало. Як Європа?
— Бунтує.
— Це добре.
— Такого сприятливого моменту для нас ще ніколи не було.
— Наш сприятливий момент, друже, треба зв’язувати з соціалістичною революцією в Росії і подіями за Збручем.
Сторінка: 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | > | >>67
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑