Вона навіть зраділа, що мені зручніше йти на станцію увечері. Вмостившись навпроти з шиттям, вона розповідала про гімназію, котру мусила покинути через війну, про колишніх друзів і дідів млин, де любила просиджувати цілими днями, слухаючи всяку всячину на колінах у якоїсь сільської тітки. Начулась там про дива, навчилась страхів перед духами і перевертнями. Коли татко через нестатки відправив служебку, не могла звикнути до самітності.
Одиноко-одиноке тепер тече дівоче життя. Грушевич дома гостем, родичів немає.
Я нишком поглядав на її білі товсто плетені панчохи, що туго обтягували безпечно розставлені ноги під куценькою, з якої Христина встигла вирости, спідницею. Неслухняне пасмо волосся ввесь час спадало їй на чоло, і вона пригладжувала його обома руками, забуваючи накрити коліна.
— А ви відповісте, — запитав я, — якщо я напишу вам листа?
— Атож, — підхопила вона весело.
— Писатиму. — Її веселість мене не влаштовувала.
— У нас лиш татко одержує листи. Мені часом так хочеться якоїсь несподіванки…
Голубка не вирветься на волю од бунтівних, неврівноважених Грушевичевих балачок. Він свого роду натура чарівна і перевиховає зятя.
Христина була надто безпосередньою. Я не бачив у ній таємниць, які так хвилюють і приворожують. Проте й жінки цього гатунку, коли з ними пожити, сприймаються без особливих скидок, як щось неподільно рідне.
— Ви допоможете мені готувати обід? — раптом звернулась вона.
— Обід?
— Кортить посидіти, а тоді я не встигну. Татко не любить чекати.
— Чи я придамся?
— Знайду, знайду вам заняття, — мало не підстрибнула вона. — А тепер розкажіть про себе.
Я вже подумав, якого Прометея видам їй.
— Будь ласка, — мило прохала вона, — Я ж про себе все виказала.
— Я кладу хату, — сказав я.
— О!
— Так.
— Велику, гарну?
— Надзвичайно гарну і досить велику. На австрійському бункері.
— Невже?
— За селом, на березі Дністра. У нас Дністер широкий і тихий, мов літнє небо. Ми так до нього звикли, що відчуваємо в ньому щось живе, наче душу.
— Колись ми зберемось до Павлюка в гості і до вас завітаємо.
— Запрошую віднині.
— Обов’язково приїдемо. Тільки замовте собі по-міському великі вікна.
— Ага, причому на ріку. — «А в плетених гніздечках виростають зубасті пташенята». — Я насаджаю цілий гай жоржин. Ви ходитимете в мене заквітчана, як польова русалка.
— Чому ви одягаєтеся у військове? — запитала неспокійна бджілка.
— Звик. Так зручніше.
На фронті мені повитягувало руки, і мій підмайстрівський костюм прикуців.
Христина колихнула дещо заміцної сили, як для дівчини, плечима.
— А чи в Павлюковому замку дуже похмуро?
— Навіть привітно. Я там маю кімнату. Павлюк відпустив її мені, видко, думаючи, що я відмовлюсь будуватися. Але я непохитний.
— Я так і подумала про вас.
— Це гарна риса? — «Теревені, теревені… Микола казав правду. Та вже задля чемності потерплю. У місті небезпечно ходити».
— Гм…
— Ми з Миколою, можна сказати, повиростали, в замку.
— А…
Мій Прометей не захоплював її, і її неуважність мені не сподобалась. Так деякі жінки псують апетит своїм чоловікам, наливаючи їм в тарілку менше, ніж собі.
Вона ставала гарною, коли всміхалася. На жаль, після ночі на морозі я не міг настроїтися на веселіший лад. Христина віднімала від рукоділля очі, немовби чекаючи якогось запитання, але я переглядав старий календар. На полиці поблискували золотим тисненням томи з медицини. Польською, німецькою, французькою мовами.
— Татко перед війною пожертвував бібліотеку на «Просвіту», — сказала Христина, перехопивши мій погляд. — Випустилися — нема що й почитати.
Колись-то Микола сказав, що слово «Просвіта» походить від сполучення «просвітити кишені».
Христина обережно поклала шиття на підвіконня і висунула шухляду в шафці.
— А це ви читали?
Я пересік кімнату, Христина подала мені не товщу за шкільний зшиток книжечку.
— «Зів’яле листя». Тільки й усього, що в нас є. Навіть «Кобзаря» не зберегли. Це видання одинадцятого року, а більше не було.
Я перегорнув кілька сторінок. У Галичині подекуди досі не знають, що Франко помер, А на фронті нас сповістили: «Доктор Ян Франко…»
— Ви любите вірші? — повернувся я до Христини.
Вона закивала, примруживши очі.
— Прочитати?
— Я все знаю напам’ять. Ось послухайте:
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання…
На її очах виступили сльози. Чи здатні вони запалати вогнем?
— А це. ви пам’ятаєте? — запитав я.
Луги за ланами,
Село між садами,
І мир між хатами,
Спокій над селом,А люди щасливі,
Брати мов зичливі,
На прадідній ниві
Працюють поспів…І пісня лунає
Від краю до краю;
Тут пана немає,
Немає рабів!
«Такий енергійний чоловік, як Франко, зумів так багато зробити тому, що думки, які приходили до нього, коли писав прозу, він дарував поезії, а образи, які не вкладалися в поезії, жертвував прозі…»
— Браво! — вигукнула Христина. — Ви зворушливо, неповторно читаєте.
— Пробачте, — сказав я. — Це, очевидно, під впливом вашого декламування.
— Ні-ні! — наполягала вона. — Ви обдарований оратор. Чогось зітхнувши, вона зробила крок до мене, .сперлась боком на шафку, сховавши долоню під пахвою і покривши рукою опуклі груди. Я дав би їй років дев’ятнадцять, якби не ластовиння і невинна веселість обличчя, які робили її молодшою.
— У гімназії я сама писала вірші, — сказала вона, спускаючи очі. — Цікаво, як би ви їх читали?
— Чому не продовжуєте писати?
— Бо… Бо багато «бо». До вісімнадцяти всі, здається, пишуть.
— Я не пробував.
Вона поривчасто простягла руку, мало не торкнувшись моєї. Одну секунду ми дивились одне одному у вічі. І вона збентежено одступила. Я поклав до шухляди книжку і сів на крісло. Христина кволо з широко розплющеними від якогось внутрішнього здивування очима опустилася на диван.
Смеркало. Попрощавшись з Христиною (Грушевич так і не повернувся), я перекинув через плечі мішок і подався на станцію. Ще вранці мені сказали, що поїзд на Львів відходить опівночі. Я пристроївся позаду двох калік-жебраків. Один із них, озирнувшись на мої кроки, замовк, але невдовзі заговорив знову:
— Поверне на весну, я заберуся кудись на хутір, а ти — як хочеш. Виберу собі обговтану молодицю, аби вміла шанувати, — там тепер мужика зі свічкою не знайдеш, — і переживу лиху годину. Щось то мусить змінитися. Тоді повернуся на копальні.
Видко, вони вже давно нерозлучно никають світами, зведені безвихіддям. Бредуть, не заважаючи один одному, але й цінуючи присутність іншого, бо принаймні можна балакати, не побоюючись, що втрачаєш розум.
— Я міг податися на схід. Міг. А італійський? Мало його мені? По щирості, то ніхто не знає, чого хоче. А я знаю одне: хочу жити. Я в полоні їв кору, їв… Ой, душить! —. Вів зупинився, ковтнув вітру роззявленим ротом і, нагнувшись, поспотикався за товаришем. — їв, кажу, в полоні мишей, їв ящірок. Аби вижити. Тепер я хочу…
Він не доказав. Обидва миттю чудернацькою двотулубною істотою шугнули попри мене назад і, поки я оглянувся, пірнули в підворіття. Я перейшов на протилежний бік вулиці і з калатаючим серцем застиг, чекаючи, що буде далі. Але зокіль не було живої душі. Між дахами недолуго стогнав вітер, десь дзеленчала підірвана бляха. Вони недарма повернулись, щось запримітили. Та дивно: вулиця, порожня; Ще перечекавши хвилину, я попростував уперед. У кінці кварталу в груди мені вперся, ошпарюючи лице, морозяний вітер. Вільною рукою я поправив шапку. Раптом, мов із-під землі вставши, мене оточили якісь люди. Я рвонувся туди-назад, та десятки рук потягнули мене вниз.
— Будеш кричати, — заревіли над вухом, — заткнемо ганчіркою пельку.
Я осліп від крижаного холоду, що заповзав в очі.
Під закоптілою стелею горіла плитка, як тарілка, лампа, ритмічно вибухаючи кривавим промінням. Голі стіни, подовбана підлога, надвалена грубка. На зсунутих столах хрипів сотник. Він був такий широкий у плечах, що вони звисали за краї стола. На дебелій шиї ткацьким човником бігав зморщений кадик, мало не досягаючи квадратної неголеної бороди. Я кинув посеред долівки мішок і сів на лаві біля виходу.
— Одразу видно муштровану людину, — сказав приставлений де мене командиром «мисливців» стрілець. — Сотник відпочивають. Тоді я знадвору накину на двері защіпку, а ви… ви можете віддихатися. Адже ви звихалися, як помічник кухаря.Вперше бачу такого моторного козака.
Вони полювали на молодих хлопців, примушуючи їх «добровольцями» записуватися до стрілецьких загонів [20]. Марш в «усуси», недобитий злидарю. Кажуть, розійдися, болячко, бо чиряки йдуть. Ніхто не питав, що ці ясирні добровольці масово здавалися в полон і після тамтешньої лазні повертали зброю проти своїх. Ото наори мілко, посій рідко, то вродить дідько. [20]
Мисливців важко збити з пантелику. Вони реготали, чуючи, що я родич Повсюди-Завадовича, провадили, підбадьорюючи стусанами. З таким серцем діти знущаються над батьком, який не знав ні себе, ні життя, їх того пнувся навчити, а під старість спився. Вони ходили з карабінами навпереваги, дихали горілкою. (Гордій сказав би: «аж закусити хочеться»), своєю лихістю могли збентежити наймужнішу людину.
— Хто? — ліниво, з хрипотою протягнув сотник. Щось зловісне було в його першому слові. Я знеобачки розв’язав мішок, виклав на хустину шматок солонини, два варених яйця, головку часнику, пару яблук. Він терпляче стежив за мною і все більше кривився. Коли я зупинив очі на ньому, він сів, звісився на руках і вперед ногами стрибнув до мене…
— Хто нині мудріший, — говорив він потім, — важко судити. Нехай це вирішує історія. Відпустити тебе не маю права. Ти родич Повсюди-Завадовича?
Я кивнув.
— Він тебе й може визволити.
— Я напишу листа.
— Але відповідь прийде не швидше як за місяць. А тебе треба чимось годувати. Якщо я скажу: «Прибудь через місяць», — хто за це поручиться?
— Тут є у мене знайомі. Попрошу доктора Костя Грушевича.
Він довго спідлоба дивився на мене. — Глупота — дар божий, але ним не слід зловживати. Приповідка є така. Французька. Я був там у полоні. Грушевич особа ненадійна. Або?. Нехай буде Грушевич. Тільки, щоб ти не перешкоджав, — він підняв дверцята в підлозі, — опускайся туди.
У льоху темрява, поквапливо зашарудівши чорною мантією історії, прочитала мені довгу, нудну нотацію. Треба сподіватися, неостанню.
Грушевич поручився за мене і безвтішно дав згоду на те, що я склепаю залізний парканець навколо будинку.
Сторінка: 1<< | < | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | > | >>67
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑